Куперштейн М.Б. Kupershtein M.B.
ІСТОРІЯ ГОНЧАРСТВА НА БАРЩИНІ HISTORY OF POTTERY IN BARSCHINA
Анотація. Висвітлено коротко історію становлення гончарства на Барщині, майстрів, що творили барську кераміку, про гончарне шкільництво, процеси, які привели до її зникнення, а також вказано на процес відродження гончарства у Барі. На основі архівних та літературних джерел викладено шлях встановлення гончарного промислу на Барщині, його характерні риси та технологічні аспекти Барської кераміки. Також вказано на відкриття у селі Берлинці Лісові гончарної майстерні для навчання гончарній справі, тобто виникнення гончарного школярства на Поділлі.
Вступ Вироби з глини мають свою історію, яка губиться у віках. Гончарство охоплює різноманітні галузі виробництва товарів побутового характеру та декоративного напрямку: домашній посуд, кахлі, технічна кераміка, речі церковного вжитку, статуетки, ліплені прикраси будинків, різні побутові сценки тощо. Гончарство – одне із найдавніших народних ремесл, які несуть у собі інформацію про етнографічні властивості побуту народів. Найбільш декоративний гончарний посуд завжди у хатах клали на полицю і використовували лише на великі свята. Українське народне гончарство має територіальне розподілення: Полтавщина, Гуцульщина, Поділля. Це були основні центри гончарства. На Подільщині були розвинуті рослині орнаменти та частково і тваринні з гарними композиціями у таких центрах: Адамівка, Бар, Бубнівка, Гайсин, Зіньків, Кам'янець- Подільський, Смотрич та інші. За даними О. Прусевича у 1913 р. керамічним промислом в Подільській губернії було охоплено 143 населених пункти [1, с.118]. Основна частина Перша документальна згадка про гончарство в місті Бар відноситься до середини 16 ст. Згідно податкових списків тих часів у Барі було 3 майстри (за даними Є. Сіцінського,1904 р.), які працювали разом. Це був невеликий цех, вони платили по 1 злотому в рік. Крім того Сіцінський вказує, що не збереглися цехові грамоти, статут, ікони та печатки. По люстрації 1757 р. в місті вже було 15 майстрів, не враховуючи помічників. У період з першої половини ХVІІ і на початку ХХ століття гончарний цех діяв у Барі і можливо не один. Гончарний цех був організатором праці та прибутків гончарів. Розвиток гончарного виробництва мав одну особливість – це прив’язаність до потрібної сировини – гончарної глини. У Вінницькому обласному краєзнавчому музею є дерев'яна дощечка-цішка цехмайстра з м. Бар Якуба Волянського. На ній з одного боку – православний хрест, сонце, зорі, молодий місяць, а з іншого боку - гончарний круг з глечиком на ньому і надпис Якуб Волянський 1845 р. (рис. 1). [2 c. 106, 125]. Цішка- це символічний предмет із зображенням одного із атрибутів ремесла, який виконував комунікативну роль у спілці. Ще у першому випуску “Інформаційного огляду дослідно-краєзнавчої праці на Поділлі” (1926) було повідомлення про створення колекції подільської кераміки у Вінницькому історико-побутовому музеї, яка поповнилася у 1926 р. “надзвичайно гарною збіркою гончарних виробів м. Бар, с. Паланка на Ямпільщині, с. Рахни- Лісові, с. Майдан-Бобер Янівського району”, а про гончарні вироби села Лісові Берлинці нічого не згадувалося. В музейних і приватних зібраннях зберігається численна кількість зразків продукції барського гончарного промислу, які легко впізнати за їх стилістичними ознаками форми, розпису і технологічною якістю матеріалу. Вироби барських майстрів являють собою цілісне явище суспільної культурної спадщини. У 1921 р. Володимир Гагенмейстер- директор Кам’янець-Подільської художньо-промислової профшколи видав листівки «Українська старовина. Подільське гончарство м. Бар» [3, c. 267 ]. У Барі розвиток гончарства відбувався в двох напрямках – цеховий і звичайний. Бар і с. Лісові Берлинці (тепер с. Лісове) ще у XVIII ст. стали важливими осередками гончарного виробництва на Барщині. Як розповідали старі люди, що процес підготовки глини для виробів починався задовго до роботи. Привезену глину гончарі зсипали на подвір'ї, або у кутку хати і залишали на певний час "дозрівати", перемішуючи час від часу та поливаючи водою. Потім глину збивали довбнею, потім стругали, щоб зробити її мілкою й вилучити домішки. Для одержання матеріалу необхідного кольору, вогнетривкості майстри змішували різні сорти глин. Потім через один-два дні глину місили і формували у балабухи, кожен з яких був розрахований на виготовлення окремої посудини. Звичайно кожен майстер мав свої секрети підготовки глини. А слово «гончар» походить напевно від старовинного слова «гърнъ» - горно, що означає пічь для випалювання. Завідуючий Харьківським музеєм українського мистецтва професор С. Таранушенко побувавши у Кам'янець-Подільському музеї у 1924 р. закупив колекцію розписних мисок з усіх важливих центрів гончарства Поділля, у тому числі з Бару та Лісові Берлинці. Також він там отримав фрагменти кахлів тиснені неполив'яні та полив'яні і полив'яні розписні миски майстрів з Бару. А це вказує на цінність барського гончарства. На жаль, мало імен гончарів збереглися в народній пам’яті, їх всього кілька. Найвідоміші барські гончарі: Петро Лукашенко, Петро Маніта, Григорій та Олександр Решітники, Павло Самолович, Григорій Круликовський, Франко і Йосип Врублевські, Стах, Франко та Іван Желеховські. Гончарством займалися і євреї, проте у їх хатах було недостатньо вільного місця для виробництва. А тому вони виготовляли лише деякі малі вироби: іграшки, люльки, фігурки пташок, тварин, які не потребували багато місця для сушки. Відшукати такі вироби не вдалося, та й прізвищ майстрів теж. Крім того відбувалась така своєрідна кооперація – гончарі виготовляли гончарні вироби, а євреї їх обпалювали. Ще у Торі (П’ятикнижжя Мойсеєве) записано, що пророк Єремія згадує будинок гончара, який працював на своєму кругу. Так що у євреїв гончарство користувалося особливим попитом з давніх часів. Єврейська кераміка, становить окрему і важливу сторінку в розвитку декоративно-ужиткового мистецтва України і потребує окремого вивчення. Збирачами гончарних виробів у с. Ялтушків у 1902 р. був А. Лажечників (дослідник Поділля), а в м. Бар та с. Берлинці Лісові О. Прусевич (краєзнавець Поділля і Волині) у 1907, 1913 рр. Вони зібрали велику колецію виробів для музеїв, значна частина яких потрапила до Російського музею імператора Олександра III у Санкт- Петербурзі [1, с.118]. Газета «Рада» No63 від 21. 03. 1913 р писала, що на загальноросійській кустарній виставці у Петербурзі згадувалося, що Подільське земство не представило на цю художню виставку гончарі вироби з Бару, Зінькова, Бубнівки . Типовим для Барського гончарства були білі миски, полумиски, баньки, дзбанки з рослинним орнаментом, зображеннями птахів і сюжетними розписами. В першій третині ХХ ст. відбулися зміни в декорі барської кераміки. Вироби другої половини 1910-х –1920-х років відрізняються від типових. У цей час з'явилося темно-брунатне або коричнево-вохристе (без обливання) тло та зникло контурне малювання. Використовували в цей час також техніку фляндрування та надавали перевагу геометричним мотивам. Найбільшого розквіту барська кераміка набула в першій третині XX ст. [4]. Один з барських майстрів подбав все таки про своє безсмертя залишивши своє ім’я, підписуючи ним свої вироби. Це мова про Павла Самоловича. В колі барських гончарів він посідає особливе місце, завдяки сюжетним композиціям на полумисках, що нині є окрасою музейних колекцій в Києві, Санкт-Петербурзі та інших містах. Є миска із збірки Вінницького обласного художнього музею із зображенням двох чортів, що тримають попа за волосся. На тарілці стоїть підпис: «1899 года мая 25 дня Павло Самоловичъ». Він виконував розписи, який у підполив'яне малювання запровадив ритований контур і зображення побутових сцен. П. Самолович навчався в Коломийській гончарній школі і зазнав впливу гуцульської кераміки. Однак його твори позначені своєю характерною специфікою, що свідчить про творче переосмислення системи розписів Прикарпаття. Петро Лукашенко і Павло Самолович оздоблювали миски тематичними фігурними композиціями [5, c.409-419]. Дослідник подільської кераміки В. Гудак відзначає, що у творах майстра спостерігаються відголоски декору італійської майоліки, що, можливо, походять з розписів італійських майстрів, котрі колись працювали в Барі при дворі Бони Сфорца. Характерні риси барської кераміки проявляються у формах виробів та в характері декору. Миски мають заокруглено розгорнуті стінки. Баньки яйцеподібної форми з вузькою шийкою, на якій розташовано виступ. Баньки та дзбанки (глеки) декоровані рисочками, концентричними колами, різними «кривульками» і аркоподібними мотивами заповненими мазками. Декор мисок такий: зустрічаються найчастіше зображення пташок серед рослинних мотивів, гілка з листям, ягід, квітів. Також є заповнення кольоровими плямами [6, c.146-149]. У 1920-х рр. у барській місцевій артілі “Червоний керамік” було відкрито гончарський цех. Якість барських глин не дозволяла виготовляти вогнетривкий посуд, тому майстри створювали традиційний асортимент столового посуду та декоративних виробів. Через зростання виробництва фабрично-заводського посуду від 1930-х рр. барське гончарство почало занепадати: гончарський цех в артілі “Червоний керамік” було закрито, до того ж не стало самобутніх барських майстрів [7, с. 191-192]. А ще один, наприкінці ХІХ століття, у с. Берлинці Лісові (тепер с. Лісове), був великий гончарний осередок Поділля, у якому тривалий час промисел залишався поза увагою державних відомств та земств. Це село на той час по кількістю майстрів займало друге місце у Подільській губернії (318 гончарів). Перше місце належало м. Зіньків з чотирма навколишніми селами (867 гончарів). Дослідники зафіксували 100 господарств із 318 членами родини, які займалися гончарним промислом [8, c.11-12]. Лише 1905 року Могилівська повітова управа прийняла рішення про підтримку гончарного промислу. Після попереднього дослідження глин у хімічній лабораторії Технологічного інституту Імператора Миколи І професор Олександр Соколов зробив висновок, що вони «представляют хороший материал для производства изделий разнообразного типа и что местный гончарный промысел может быть существенно улучшен в техническом отношении» [1, с.98]. Дійсно, розвитку гончарства в Берлинцях Лісових Могилівського повіту сприяли потужні поклади якісної глини жовтого й бурого кольорів, яка відрізнялася від інших глин своєю пластичністю й однорідністю структури. Глибина її залягання сягала 1 сажня (2,1336 м), а товщина пласта була близько 2 аршин (1, 4224 м), добувати її було нескладно [8, c.47-48]. Кустарі цього гончарного осередку виготовляли оригінальний фігурний посуд у вигляді баранів та биків, які були позначені реалістичними рисами, та призначався для зберігання вина, декоровані рослинним орнаментом глечики й миски. Тут крім вишуканих фляндрованих мисок та полумисків виробляли теракотовий, димлений та полив’яний посуд, речі церковного вжитку, побутові предмети, іграшку тощо. Дослідники також зафіксували виготовлення великих покришок для казанів, дахів для вуликів та величезних посудин для зерна, що вміщували до 80 кг. Свої вироби майстри реалізовували на місцевих ринках, а через скупників їхня продукція потрапляла до Бессарабської губернії та в інші міста України. У 1904 року Могилівський повітовий комітет звернувся з клопотанням виділити йому 1600 руб на організацію курсів з гончарного виробництва у с. Берлинці Лісові [9, c.43]. Земська управа вирішила у цьому селі відкрити гончарну навчальну майстерню (умовно гончарна школа). Подільський губернський комітет виділив 1000 руб., а на щорічне утримання – 600 руб. До навчання залучалися дорослі гончарі й діти шкільного віку. У травні 1906 року майстерня вже була облаштована. Оперативність її відкриття стала можливою завдяки дієвій активності місцевого землевласника Кленовського, який безкоштовно надав для цих потреб приміщення та допомагав земству в придбанні необхідного обладнання. Упродовж двох років на утримання гончарної навчальної майстерні було витрачено 3000 руб. Трирічний курс навчання передбачав вивчення «гончарной техники», рисунка, моделювання й «начала технологии». Тут переважала виробнича діяльність, ніж навчання. У 1907 році учні-гончарі почали вимагати збільшення зарплатні, оскільки значну частину свого часу вони витрачали на виробництво виробів, які заклад продавав досить дорого, а отримували учні від 9 до 12 руб. в місяць [10, c.305-310]. Внаслідок певних обставин: відсутність чіткого навчального плану і відсутність певного досвіду у керівництва майстерні привело до того, що повітове земство вирішило майстерню закрити. І у травні 1908 р. губернська управа ухвалила рішення про тимчасове закриття навчальної майстерні, хоча ідея відкриття навчального закладу була виправданою. За короткий час свого існування, із травня 1906 року до травня 1908 року, навчальна майстерня не здійснила великого впливу на гончарний промисел на Поділлі, проте ті вісім колишніх учні стали добрими майстрами. Фото майстрів є в у збірці В. Титаренка «Миски Поділля» [11]. З гончарів у с. Берлинці Лісові О. Прусевич згадує І. Гонтара, який розпочав заняття промислом близько 1906 року й мав родину з 4 чоловік, які теж займалися гончарством [8, c.100]. У грудні 1922 р. у місті Вінниця відкрився сільськогосподарський музей при Губземкомі, де у відділі кераміки були представлені також гончарні вироби із Бару. У 2019 р. барська кераміка стала на шляху до відродження. Кращі гончарі області зібралися у Барській ОТГ на пленер, що розпочався 24 вересня, і тривав до 27 вересня. Власне, пленером його можна назвати умовно, адже через погодні умови всі заняття відбувалися не на відкритому повітрі, а у Домі польської культури. Тим не менш, цей захід покликаний відродити тамтешню кераміку, яка має унікальний стиль – біле тло, на якому часто зустрічається в якості елементу декору зозуля на калині, але є й просто рослинний орнамент переважно в зелено- жовто-брунатній палітрі. За час роботи пленеру гончарі провели майстер-класи для учнів 4 –х шкіл, студентів місцевого коледжу і вихованців садочків. Кожного дня різні майстри з Вінниччини вчили дітей працювати з глиною та знайомили з історією барської кераміки. У Барському гуманітарно-педагогічному коледжі імені Михайла Грушевського запрацювала майстерня гончарства. Ідея належить місцевому майстру Вадиму Шпаковатому. У майстерні зможуть займатися студенти груп образотворчого мистецтва, а за бажанням – студенти інших спеціальностей та викладачі. Інструменти та обладнання для майстерні Вадим Шпаковатий виготовив власноруч. Він придбав старі з радянських часів пральні машини й створив із них гончарні круги. Подружжя Біньковських з с. Гармаки, створили навчально- показову творчу майстерню-студію народних промислів „БарВінОк” як осередок з відродження барської кераміки. Увесь асортимент свіжовиготовлених виробів Біньковські везуть до себе у с. Гармаки, адже вдома вони облаштували справжню гончарну піч, де при 1000°С усе це і випікається. Глину для роботи використовують місцеву, гармацьку, яка видобувається із 15-метрової глибини. На сьогодні у Вінниці діє Музей гончарного мистецтва ім. О. Г. Луцишина як науково-дослідний відділ Вінницького обласного художнього музею, де зберігається творча спадщина О. Г. Луцишина (з 2003 року), неперевершена колекція традиційної глиняної подільської миски кінця ХІХ - поч. ХХ ст., яка нараховує близько 300 предметів і відображає майже 15 гончарних осередків в тому числі і з міста Бар. А ще у Давньосховищу (музей) м. Кам'янець- Подільський за описом 1909 р. налічувалося 20 предметів кераміки з м. Бар. А ще існує така версія, що з Італії Бона Сфорца привезла до Бара білу порцеляну, відтворити техніку виготовлення якої місцеві майстри не змогли, а тому трансформували у кераміку. І власне, славнозвісна барська кераміка із символом «зозуля на калині» походить ще з тих часів. Потім глиняний посуд фарбували у білий колір — під порцеляну. Це робило його доступним для людей різного достатку, а відтак кожен мав можливість відчути себе особою королівського стану. 5 липня 2021 року відбулася стартова прес-конференція проекту «Відродження традицій Барської кераміки», який реалізує громадська організація «Барський міський художній аматорський театр» спільно з Харківською державною академією культури та Українським центром культурних досліджень, за підтримки Українського культурного фонду та Управління культури та креативних індустрій Вінницької ОДА. В рамках ініціативи продовжується роботу над відродженням славнозвісної Барської кераміки – бренду Поділля ще з XVII століття та до початку ХХ століття. Планується створити тримовний віртуальний 3-D музей Барської кераміки, у якому буде зібрано раніше виявлені зразки виробів та ті, що будуть знайдені та зафіксовані в ході науково-пошукових експедицій Вінниччиною та музеями України, де побуває команда проекту. Висновки. За роки Радянської влади, починаючи з 20-х років гончарний промисел на Поділлі і в тому числі Барі був знищений. Стали поширюватись механізовані цехи з виробництва кераміки, фабрики, що виготовляли масову продукцію, яка імітувала народні вироби гончарів. І лише у наші часи починає відроджуватися той самобутній гончарний промисел. Українське гончарства далеко не вичерпало себе як з мистецького, так і з практичного погляду. Але повинно, напевно, пройти роки, поки вона досягне того якісного рівня 18-20 ст. Барська кераміка гідна не тільки того щоб бути, а й збереженою і відродженою та оновленою.Список використаної літератури.
1.Мельничук Л. Гончарство нашого краю: Минуле і сьогодення // Народне мистецтво. – 2002. – No3-4. – С. 118. 2. Овчаренко Л. Гончарне шкільництво як визначальний фактор творчого розвитку українського традиційного гончарства (1894-1941). – Опішне: Українське народознавство, 2018. – 1296 с. 3. Овчаренко Л. Кам’янець-Подільський осередок гончарної освіти в Україні (1905– 1933). Опішне, 2015. 4. Клименко О. Гончарство Поділля другої половини ХІХ –початку ХХ ст. як мистецьке явище. Наукові праці Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника т. 1, 2017. 5. Петрушенко Р. Художні особливості розписів кераміки Бара ХІХ та ХХ ст. // Подільська старовина. Зб. наук. праць. — Вінниця: Вінницький краєзнавчий музей, 1993. - С. 409-419. 6. Гудак В. Творчість гончарів міста Бара // Українське мистецтвознавство. — Вип. 6. — К.: Наук. думка, 1974. - С. 146-149. 7. Лупій C. Українська професійна кераміка першої половини ХХ ст. // Вісник Львівської національної академії мистецтв, Вип. 23, C. 181-201. 8. Прусевич А. Гончарный промысел в Подольской губернии // Кустарные промыслы Подольской губернии. – К.: издание Подольской Губернской Земской Управы, 1916. 9. Гудак В. Гончарство села Лісове на Поділлі // Українське гончарство: наук. зб. за минулі літа. – Кн. І. – К.: Молодь, 1993. – С. 305-310. 10. Журналы Подольского Губернского комитета по делам земского хозяйства 1904 г. Заседание 5-го сентября 1904 г. /Каменец – Подольский. 11. Титаренко В. Миски Поділля. – К. Народні джерела, 2007. – 152 с.