Про Барське гончарство

В.В. Титаренко

ПРО БАРСЬКЕ ГОНЧАРСТВО

Як відомо з історичних та науково-дослідних джерел, в місті Барі здавна існував гончарний промисел. В музейних і приватних зібраннях зберігається численна кількість зразків продукції барського гончарного промислу, які легко впізнаються компетентними дослідниками та колекціонерами за їх стилістичними ознаками форми, розпису і технологічною якістю матеріалу. Вироби барських майстрів являють собою цілісне явище суспільної культурної спадщини. В Бару гончарство відбувалося в двох проявах, які для зручності умовно назвемо цеховий і звичайний. В основному вестимемо мову про цеховий, який виник і діяв, як усталена гончарська школа з чіткими стилістичними рисами з часів середньовіччя і до кінця ХІХ століття. Доктор історичних наук Лідія Семенівна Мельничук (Вінниця) в своїй статті «Гончарство нашого краю» (2002 р.) зазначила: «…з актів Барського староства відомо, що вже в першій половині ХУІ ст. в місті працювало 3 цехових гончарі. В другій половині ХУІІ ст. у Барі згадуються 15, Браїлові – 10, Тульчині – 7, в Янові – 10 майстрів.» Отже, з перерахованих міст в Бару за числом майстрів цех був найбільший. Далі дослідниця повідомляє важливу інформацію: «Тутешні цехи значно відрізнялися від західноєвропейських професійних ремісничих об’єднань. По-перше, вони постали як результат механічного (зовнішнього) перенесення досвіду, а не місцевого (внутрішнього) розвитку ремесла й ремісництва. По-друге, з’явилися на теренах цього регіону значно пізніше, в період, коли в Німеччині цеховий устрій вже почав занепадати, що, безумовно, позначилося й на організації міського ремесла Польщі, Галичини, західного Поділля, а відтак – Брацлавського воєводства», до складу якого входив Бар. Цеховий устрій мав регламентований характер, який регулювався власним статутом, де чітко прописувалися виробничі, економічні, управлінські і навчальні правила, що їх суворо дотримувалися члени цеху. Суспільна роль цеху була надзвичайно вагомою. Цех брав активну участь в громадському житті, в обороні і розвиткові міста і тому організаційні і виробничі вимоги завжди були першорядними.

Лідія Мельничук в наведеній вище праці висловлює важливий висновок: «Гончарські цехи можна назвати справжніми професійними школами. Вони постійно дбали про вдосконалення виробництва, впровадження нових технологій. Братства мали значний вплив на розвиток й сільського гончарства. Саме з цехового виробництва тамтешні майстри запозичили поливу, нові форми виробів та їх оздоблення, деякі технологічні прийоми тощо». І далі іще: «Цехи було ліквідовано 1900 року, але в багатьох містах і містечках краю майже до кінця ХХ ст. зберігалися залишки їхніх традицій».

Середньовічні цехи полишили нам мистецькі традиції, відгомін яких дійшов до наших днів в численних артефактах, що нині зберігаються в музеях і приватних зібраннях. Важливим є той факт, що цехові художні традиції завжди унікальні, навіть тоді, коли територіально розташовані близько один від одного. Для прикладу візьмімо такі гончарні центри, як Смотрич, Бар і Шаргород, продукція яких на перший погляд здається подібною, тому що всі три осередки виробляли посуд, що мав розпис на білому тлі. Проте, досвідчений дослідник розпізнає вироби кожного з цих осередків за стилем розпису, за формою вінця мисок і за характером самої форми миски (будемо огляд робити на прикладі розпису мисок, бо саме тут найповніше проявилося мистецтво гончарського розписування). Наприклад, миски барських гончарів мають чітку конічну форму і специфічне вінце, яке відсутнє в смотрицьких чи шаргородських мисках. Порівняно з барськими мисками, шаргородські мають явно виражену опуклу сферичну форму і така відмінність у формі мисок цих двох осередків послідовно прослідковується, маючи постійну наявність у виробах всіх шаргородських майстрів. Такої ж стабільної послідовності у формотворенні дотримувалися барські і смотрицькі гончарі. Щодо Смотрича, то форма мисок цього осередку майже наближена до барських, проте вінце зовсім інше. Це щодо форм, але основне розмаїття ховається в стилі розписування і тут майстри кожного з названих трьох зовсім оригінальні. Розписи гончарів Бару і Шаргороду стилістично близькі, але мають свої особливості в загальній композиції розпису, тобто, шаргородські гончарі розписом щільно заповнювали весь внутрішній простір миски, в той час як барські майстри, за рідким виключенням, розпис компонували в центрі миски, залишаючи значну частину сферичного простору вільним і чистим. Чудовим взірцем цього композиційного принципу є миска барського майстра з зображенням птаха на яблуневій гілці з квіткою (тут образ яблуневої гілки вводиться умисне, на відміну від птаха на калиновій гілці, що її вживали в своїх розписах смотрицькі гончарі). На відміну від розмаїтих трактувань образу птаха на гілці смотрицькими майстрами, барські майстри послідовно дотримувалися стійкого «каліграфічного» і однотипного трактування свого образу птаха на гілці, проявляючи бездоганну графіку ліній. Тут доречно приділити більш детальну увагу цьому «класичному» взірцеві розпису в барській традиції, якому характерна раціональна скупість графічних контурів, вишукана плавність ліній, максимально допустимий аскетизм творення форми і птаха, і гілки з квіткою. Жодного зайвого штриха! Це яскравий показник стійкої образної традиції, високої майстерності і бездоганної естетики. Щось подібне в українському гончарстві зустрічаємо лишень у Шостопальця з Сокаля на Львівщині та у окремих майстрів села Дибинці на Київщині. Мова тут про найвищий «пілотаж» в гончарному малюванні. Сьогодні дослідникам важко з певністю з’ясувати, хто був цей барський майстер і чи він був один. Важко заперечити думку, що таку «каліграфію» розпису майстри культивували з часів середньовіччя в гончарському цеху. Тільки в регламентованій традиції цеху можливим було досягти такої високої досконалості, що ми її бачимо в розписі цієї барської миски.

Лідія Мельничук в вище наведеній праці подає нам безцінну інформацію: «У стародавньому Бару на початку ХХ ст. гончарним промислом займалася третина населення. Найбільшого розквіту барська кераміка набула в першій третині ХХ ст., коли в місті працювали Петро (Л. Мельничук допустила фактологічну помилка. Насправді майстра звали Пилип або Філіп – прим. ред.) Лукашенко, Петро Маніта, Григорій та Олександр Решітники, Павло Самойлович, Григорій Куликовський, Франко і Йосип Врублевські, Стах, Франко та Іван Желеховські. В 20-х роках у місцевій артілі «Червоний керамік» було відкрито гончарський цех, чиї вироби мали велику популярність». І далі дослідниця наводить перелік виробів цеху. Жаль, що наведені імена майстрів не мають гарантованого зв’язку з конкретними гончарними виробами, щоб було можливим впевнено говорити про їх мистецький внесок. Але один з барських майстрів подбав все таки про своє безсмертя і увічнив своє ім’я, підписуючи ним свої твори. Мова про Павла Самойловича. В колі барських гончарів він посідає особливе місце, завдяки сюжетним композиціям на полумисках, що нині є окрасою музейних колекцій Києва, Полтави, Санкт-Петербургу.

Лідія Мельничук пише, що Павло Самойлович навчався в гончарній школі в Коломиї. Саме тут він міг запозичив спосіб ритованого малювання по сирому гончарному виробові і серед барських гончарів він єдиний, хто користувався ритованим малюнком. Очевидно, що Павло Самойлович міг бачити, чи бути знайомим з творчістю Олекси Бахматюка, знаменитого гуцульського гончара, що прославився сюжетними гончарними розписами. Адже, серед барських майстрів гончарства Павло Самойлович єдиний, хто творив на полумисках сюжетні композиції. Мова не про те, що Самойлович був учнем Бахматюка, тому що сюжети Самойловича мають специфічне авторське трактування і по малюнку, і по змісту. Та й стилістика малювання у Самойловича зовсім далека від стилю розписів Олекси Бахматюка. Очевидно, що тут мовиться лише про змістовий вплив, а саме, відтворення в сюжетах сцен з містечкового побуту та народного життя, що в Бахматюка, що в Самойловича.

Як зазначалося вище, Павло Самойлович стоїть особняком в середовищі барських гончарів, проте він безумовно належить до барської гончарської традиції, тому що його сюжети на полумисках «пересипані» деталями і детальками чисто барської традиції – це і віночки по обводу полумиска, і окремі елементи в самих сюжетах, як декоративні окраси, що заповнюють порожні місця. Сюжетні композиції Самойловича є цінним інформаційним джерелом суспільних проявів його доби: тут бачимо сцени відпочинку і гулянь міщанського люду, в яких беруть участь військові кавалери, шляхетні дами, музики-скрипалі, музики з бубнами та цимбалами, галантна прислуга. В антуражі сцен є зображення меблів, вази з букетами квітів, і все тут зрідка пересипано вище згаданими умовними декоративними деталями із звичного нам арсеналу барської гончарської традиції. Привертає нашу увагу унікальна сцена арешту єврея-винокура, якого під конвоєм ведуть два охоронці і який в обох руках несе бутлі із самогоном, як речові докази його злочину. В усіх зазначених сюжетних сценах мимохіть вгадується гумористична вдача автора, він весело констатує явища суспільного навколишнього середовища.

Очевидно, дослідникам барського гончарства в перспективі доведеться докласти чималих зусиль в архівних пошуках, для з’ясування подробиць життя цього колоритного і яскравого майстра барського гончарства в метричних книгах, в податкових відомостях, в статистичних зведеннях і т.п.

Отже, цехова традиція барського гончарства стилістично і технологічно особлива, оригінальна і має чіткі мистецькі і технічні ознаки, які не мають аналогій в інших гончарських осередках. Але поряд із цеховою існувала і звичайна народна традиція, яка мала свої характерні риси і цим відрізнялася. Цікаво, що ці два явища в барському гончарстві, очевидно, існували одночасно завжди. Слід сподіватися, що подальші археологічні і архівні дослідження прояснять ситуацію більш конкретно.

Звичайна народна традиція (повторно зауважую, що таке термінологічне визначення є чисто умовним і вжито для більшої зручності в поясненнях) мала свої формальні і декоративні осередкові ознаки і цим відрізнялася від інших гончарських традицій Поділля. На жаль, цей пласт барської гончарської культури мало досліджений і належні йому предмети рідше зустрічаються в музейних зібраннях, а там, де є – кількість їх незначна. По-перше, тут форма мисок має кілька різновидів – зустрічаються конусоподібні, як у цехових, але більше форм з заломом. Форма миски з заломом зустрічається в багатьох інших осередках Поділля і таке поширення цієї форми є свідченням давності традиції. Проте, розпис тут не має аналогів в цеховій традиції, він наділений ознаками архаїчної самобутності і має численні варіації компонування. Напрошується припущення, що архаїзм орнаментного декорування зберігся з давніших часів, коли середньовічних гончарських цехів ще не було. Підтвердження чи заперечення таких припущень отримаємо лиш після ґрунтовних і глибоких досліджень.

Наявність на теренах одного осередку двох непохожих формотворчих і орнаментальних традицій є доволі унікальним фактом і зайвим свідченням недостатнього наукового вивчення, яке б дозволило в повній мірі осягнути дійсну реальність процесів, що відбувалися в нашій етнічній культурі в порівняно недалекі часи. Таке становище мусить породити в суспільстві громадянську ініціативу, результатом якої стали б рушійні процеси по створенню в Бару (і не тільки) повноцінного музейного закладу мистецького і краєзнавчого спрямування. Музей - це прообраз багатопрофільної просвітницької структури, на базі якої можуть відбуватися освіта молоді, виховання дітей і молоді, науково-дослідна робота, вітчизняна і зарубіжна туристична діяльність, ефективна економічно-виробнича діяльність і т.п.

Барське гончарство є винятковим культурно-історичним явищем, на сьогодні мало вивченим, але значимість якого важко перебільшити по причині його давності в часі і високій мистецькій якості, як компонента етнічної культури Поділля.

Увага дослідників до барського гончарства виникла на початку ХХ століття, точніше, в 1912 році, коли за ініціативою Подільського губернського земства було споряджено експедиційне обстеження осередків гончарства в межах губернії. Як результат, безпосереднім учасником обстеження Олександром Прусевичем в 1916 році було опубліковано нарис в збірнику «Кустарные промыслы Подольской губернии» під заголовком «Гончарный промысел в Подольской губернии». Це була перша ґрунтовна дослідницька праця на той час, в основу якої було використано безпосередні експедиційні дослідження в середовищі побутування народного гончарства. В своєму нарисі Олександр Прусевич подає статистичні данні про кількість осередків і кількість задіяних в промислі селян, економічну інформацію про матеріальні і фінансові затрати і прибутки, про умови праці гончарів, про райони збуту продукції і т.д. Вся ця робота була своєрідним підготовчим етапом до запланованої Всеросійської промислової виставки в Києві. Дослідження Олександра Прусевича залишається актуальним до сьогоднішнього часу, ним досі послуговуються більшість сучасних дослідників народного гончарства, оскільки ця праця базується на реальних польових обстеженнях самим автором в безпосередньому середовищі промислу в часи його тодішнього найвищого розвитку.

Незадовго, перед дослідженнями Олександра Прусевича, в Бару побував під час літніх вакацій молодий Кость Широцький, який, будучи студентом університету в Санк-Петербурзі, активно співпрацював з Русским этнографическим музеем і збирав для цього музею експонати з Поділля. В опублікованому цим музеєм в 1983 році каталозі «УКРАИНЦЫ. Каталог-указатель этнографических коллекций» на стор. 22 вказана колекція № 2342, що складається із 422-х предметів, в числі яких глиняний посуд і свищики із Бару. Ця колекція була зібрана К. Широцьким в 1909 році.

В 1920-х роках народне гончарство Поділля, в тому числі і барське, зазнало посиленого інтересу з боку численних наукових установ і музеїв. Відомо, що в Бару, очевидно, побував знаний дослідник нашої етнічної культури Юрій Александрович, оскільки ним була зібрана колекція із кількох десятків полумисків з темним тлом розпису, який він атрибутував, як традицію барського майстра (на жаль, ім’я його не наведено Александровичем). Ця колекція частково знаходиться в НМНДМУ (Київ) і в Вінницькому обласному художньому музеї. Полумиски, зібрані Ю. Александровичем, абсолютно не вписуються в барську гончарну традицію, ні цехову, ні звичайну народну, і залишаються повною загадкою для дослідників. Майстер, що їх виготовив, сповідував традицію гончарного розпису невідомого нам походження і потребує окремого дослідження.

Починаючи з 1960-х років ХХ ст. науковий інтерес до барського гончарства зазнає нової хвилі піднесення в працях і публікаціях Юрія Лащука, Олександри Данченко, Василя Гудака і інших науковців, проте, така увага лиш краєм торкається Бару в контексті загального огляду керамічного мистецтва в Україні, за винятком статті Василя Гудака «Творчість гончарів міста Бара» в збірнику «Українське мистецтвознавство» (1974), в якій автор вперше в новітньому часі зосередив увагу на барському гончарстві. В наступні десятиліття свої дослідження барського гончарства опублікували молоді на той час науковці Віктор Косаківський, Раїса Петрушенко і ін. Більш грунтовне вивчення барського гончарства і його аналіз провела Галина Івашків (Львів), опублікувавши свою багатолітню працю «Мальовані миски Поділля» (2018 р.). Таким чином Галина Івашків символічно і вчасно підхопила наукову естафету від Лідії Мельничук, яка передчасно пішла з життя, не встигши завершити багато своїх проектів і планів. В «Мальваних мисках Поділля» Г. Івашків детально і широко розглядає повний зріз мистецького явища «мальована гончарна миска Поділля», подаючи всю відому наукову літературу про це явище, характеризуючи в часовому аспекті етапи його розвитку, аналізуючи художні грані творчості відомих авторів і осередків.

На сучасному етапі наукового осмислення важливості і значимості барського гончарства все чіткіше вимальовуються обриси його феноменальності. Назріває повнота суспільного розуміння цього культурного етнічного прояву. Ядро активістів, що зародилося в Бару, маю на увазі Артура Цицюрського, Романа Григор’єва, театральну трупу «Барського МХАТу» на чолі з режисером Іриною Дєдовою, Максима і Тетяну Біньковських, Тараса Щербу, співробітників і викладачів Барського гуманітарно-педагогічного коледжу ім. М. Грушевського, завідувача кафедри історії, музеєзнавства та пам’яткознавства ХДАК, доктора культурології Анатолія Щербаня і всіх небайдужих соратників, з натхненням і відвагою розпочали потужну давно назрілу працю з повернення Барові сторінок його славної історії і духовної культури. Подвижна праця барської громади в особі активістів включає приховані духовні і матеріальні ресурси, які є і чекають своєї черги, щоб влитися потужним потоком в конструктивну ідею для її реалізації. Український культурний фонд причастився Барською ідеєю і охоче став одним із ресурсних співучасників. Такий досвід надихає і окрилює. Діймо і настане день успіху і звершень.

Отже, нинішня конференція є важливою ланкою в наших потугах прокласти реалістичну перспективу в майбутнє, зберегти і відродити духовні основи попередніх поколінь. Лиш таким чином зможемо врятувати безперервність тієї срібної нитки нашого етнічного буття, якою так дорожили протягом тисячоліть наші пращури.

Список використаних джерел та літератури:

Прусевич А. Гончарный промысел в Подольской губернии // Кустарные промыслы в Подольской губернии. К., 1916.
Фріде М. Форма і орнамент посуду з Поділля. // Науковий збірник Ленінградського товариства дослідників української історії, письменства та мови. К., 1928.
Зарембский А. Народное искусство подольских украинцев. Ленинград, 1928.
Лащук Ю. Украинская народная керамика Х1Х-ХХ ст. Автореферат дис… доктора искусствоведения. К., 1971.
Гудак В. Народная керамика Восточно-подольской зоны Украинской ССР (художественные особенности). Автореферат дис… кандидата искусствоведения. М., 1985.
Мельничук Л. Гончарство Поділля в другій пол. ХІХ-ХХ століттях; історико-етнографічне дослідження – К., 2004.
Сицинский Е. Приходы и цнркви Подольской епархии. – Біла Церква, 2009.
Самарин Ю. Подольские гончары. – М., 1929.
Лащук Ю. Українські гончарі. – К., 1968.
Гудак В. Творчість гончарів міста Бара. // Українське мистецтвознавство. – К., 1974. – Випуск 6.
Клименко О. Народна кераміка Поділля. // Ж. «Образотворче мистецтво». – 1984. №4.
Каталог-указатель этнографических коллекций. Украинцы. ХІХ-ХХ вв. Ленинград, 1983.
Титаренко В. Миски Поділля. Альбом. К., 2007.
Косаківський В. Керамічне виробництво Бара наприкінці ХІХ-поч. ХХ ст. // Проблеми етнографії, фольклору та соціальної географії Поділля. Кам.-Под. 1992.
Петрушенко Р. Художні особливості розписів кераміки Бара ХІХ-поч. ХХ ст. // Подільська старовина. Вінниця. 1993.
Івашків Г. Мальовані миски Поділля. Львів, 2018.