Тема гончарства в народних оповідках та легендах Барського краю

Навроцький С.П.

ТЕМА ГОНЧАРСТВА В НАРОДНИХ ОПОВІДКАХ ТА ЛЕГЕНДАХ БАРСЬКОГО КРАЮ

«Настав ранок, настав тихий,

Настала неділя.

Чом’ на тобі, гончарику, сорочка не біла? (2р)

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                            Ой не біла, моя мила                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           і не буде біла,

Бо не знає гончар бідний

Коли та неділя (2р)

( із пісні про гончара, записана 18 липня 1984 року

в селі Мартинівка Барського району від Брик Ліни

Євгенівни, 1912 р.н.

  Як мовиться, не можна жити в суспільстві і бути байдужим до його проблем. Неможливо і все. Живучи серед покладів і багатющих запасів жовтої глини, людина з давніх трипільських  часів намагається створити гончарні шедеври – миски, глечики, посуд для води і напоїв, іграшки для дітей – від різноманітних свистків до ляльок та пташечок, звірів чи дитячого гончарного реманенту.     Народ творив мистецтво і оспівував його в оповідках, піснях та анекдотах. Гончарі Бара, Смотрича, Меджибожа, Шаргорода, Нової Ушиці, Нижнього Ольчедаєва, Лісових Бирлинець успішно і наполегливо творили шедеври керамічного мистецтва. В розповідях ветеранів ми нерідко натрапляємо на теми гончарства – від заготівлі глини до секретів випалювання та нанесення поливи, наслідування своєрідного розпису, за яки ми бачимо почерк і стиль справжніх майстрів гончарної справи на Поділлі.     Під час етнографічної поїздки селами Барського району в 1987 році, викладач української мови і літератури  Київського державного університету, кандидат філологічних наук, доцент факультету журналістики Віталій Федорович Святовець працював в селах Біличен, Ялтушків, Ходаки, Мартинівка, Верхівка, Примощаниця та Супівка. Він збирав оповідки про те, як святі угодники ходили по Землі подільській і слідкували, як люди дотримуються Божих заповідей.     «Я ніде не зустрічав  такого явища, як у Прибар’ї. Це не анекдоти, це цілі оповідання, в які люди вірили і на яких вчилися, як себе вести в тій чи іншій ситуації», - зазначав Віталій Федорович. Згодом з’явилася книжка про вірування подолян. Є серед них оповідки, де вкрапляються сценки із життя гончарів Поділля. Ось одна із таких історій:     «Святий Петро та Спаситель подорожували нашими краями. Одягнуті вони були по-вбогому і були схожі на кобзарів чи лірників, що свідчило, що люди звикли до народних співців і всіляко сприяли їм у подорожах від села до села. Ось ідуть собі Бог з Петром біличенською долиною до містечка Ялтушків. Попереду швидка річка, а на той берег можна перейти лише по тонкій кладці. Старим людям то не під силу. Спинилися і посідали на пеньок коло річки, чекаючи на чиюсь добру душу, щоб перевела на лівий бік. Ждуть, чекають, аж тут іде жінка до річки, на коромислі несе прати рядна, доріжки та інший об’ємний товар. Привіталась з подорожніми, а ті просять: «Переведи нас, шановна, на той бік, бо не можемо самі туди дістатись». Жінка подивилась на них і каже : «Ще я дідів не води ла тільки, та в мене роботи непочатий край, прати, полоскати, розвішати, а тоді ще (увага!) поливу готувати, бо мій Іван вже кілька днів чаклує над глечиками і макітрами до обпалювання формує. А я ж так не маю часу». І посунула далі до річки, підсунувши під пахву праника.    Сидять святі, аж тут біжить молода, вродлива дівчина з серпом. Діди до неї з тим же проханням, мовляв, підсоби людям старшим. А вона їм: « Ой, пробачте, дідусеньки, пробачте, кохані, але така зайнята, ще маю під Слобідкою жито дожати, а тоді бігти батькові допомогти, бо (увага!) поїхав по глину, нове горно закладє».    Сидять діди, журяться, вже й голодні, нічого зранку і на зуб не взяли, росинки не випили. Коли дивляться, аж ідуть троє ( увага!) гончарів. Вже веселі, привітались, поцікавились самі, чому сидите тут, сумуєте. Святі їм розповідають про свої немічні проблеми, перехід через кладку, а старший з них Левко і каже: «А ви вже обідали, дядьки? Якісь ви невеселі. – Карпе, а давай нам налий  тої гулівської, набулькай.» Виймає Карпо баньку, закриту кукурудзяним качаном, наливає Богові, тоді Петру святому, тоді Левку, а потім Івану, а далі собі. Витягнули по чарчині, далі дістали паляницю, сало, два добрих огірки. Перекинули ще по одній, перекусили, завдали обох дідів на каркоші (плечі), перенесли через річку, не забувши підкачати холошів. Перенесли ніжно, випили ще по півшкалика і пішли на Слободу, а святі попрямували в містечко.

• А що, Боже, скажеш? – питає Петро.
• А так скажу, щоб жінки ніколи не мали часу, а чоловіки – завжди його мали, -на цьому крапка.

   Йдуть вони по Ялтушкову, поклонились святим церквам, дивляться молодий гончар вправно крутить корбу, налягає на круг і такі горнятка виходять, як писанки. Замилувались роботою.    Йдуть далі. Під корчмою спить п’яний, як чіп, парубок. Сорочка вишита, роздерта, без чобіт. – Що за мара? – каже Бог, - А це Євген. Батькові гроші пропиває, матір ображає. П’є і міри не знає, -  кажуть міщани.    Посуваємося далі на Лядавську дорогу, за селом гарно жне молода дівчина, робить снопики і в полукіпки складає, любо-мило глянути. І дівчина гарна, вправна і працелюбна..    Простують через байрак на Верхівку. На хуторі під грушею відпочили, а тут якраз хлопець хазяйський привіз снопи, сам скидає, складає, накриває, а тоді просить, «Ходи, Парасуню, допоможи прирублити стіжок». У відповідь – якесь бурмотіння. Дивляться святі, а дівка спить в садку, розняла рота, бо може їй саме яблуко впаде. – То сестра Тимошкова – Параска, ледач з ледачів,- розповідає сусідка.     А що ти, Господи, скажеш? А давай, того хлопця-гончара з цією дівчиною, що гарно жне, вправно серпом орудує, тай поженимо, а ті ледарі і п’яниці, хай собі як знають, - каже Петро.    О, ні, Петре, на жаль, так не станеться. – Отой  гончар візьме цю рухлю Параску і бідувати буде з нею довгий час, а отій гарній жниці припадає отой випивоха з Ялтушкова, - така доля, - каже Бог.

• Боже, що ти собі думаєш, хіба тобі не жалко отих гарних роботящих дітей?
• Жалко, Петре, але посуди сам: якщо ми цих роботящих об’єднаємо і поженимо, вони від роботи попідриваються, а якщо цих ледачих об’єднаємо – поздихають з голоду, а так, може роботящі згодом переможуть вади своїх обранців, - закінчив Спаситель».

   Цікава історія записана в с. Попівцях. Відомо, що в XVII столітті старостою Барським був гетьман Іван Виговський. Він дбав про замок, греблі, дороги, мури, а поповецька шляхта не визнавала його, бо до Барського старостату ніколи не належала. Іван Виговський зажадав показати королівську грамоту на володіння Попівцями, Кошаринцями і Хутором Поповецьким. Володарі Поповець не могли цього зробити, бо папери згоріли під час  татарських набігів. Вони послали гінця аж до Варшави за копією, але Виговський вимагав негайного виконання повинностей, неодноразово забороняючи поповецьким купцям торгувати в Бару та навколишніх містечках – Матійкові, Ялтушкові та Маньківцях. Тоді поповецькі шляхтичі вдалися до помсти. Вони дізналися, що Виговський перевіряє діяльність старостинських пасік в Киянівці і Мартинівці, підстерегли його в урочищі Гулава і, зв’язавши гетьмана та його джуру Онисима Вовка, кинули їх у в’язницю біля магістрату в Попівцях (приблизно це нині територія консервного заводу). Вночі гетьман з слугою викликали вартового ніби через хворобу останнього. Виговський одним ударом кулака забив йому памороки, вирвався з джурою на майдан. Тут саме проїжджали гончарі з Лісових Бирлинець, везли глиняний посуд на базар у містечко Межирів. Гетьман з Онисимом залізли поміж глечики, прикрились сіном і виїхали з містечка.    Доїхавши до Матійківського лісу, вискочили із схованки, подякували гончарам і подалися до Матійкова, де сотником тоді був Северин Присяжний, старий запорожець і бойовий побратим Івана Виговського. Цікаво, що вже за кілька хвилин шляхта наздогнала гончарську валку, але нікого там чужого не було. Жовніри перепитали гончарів чи не бачили двох в’язнів. Ті, зрозумівши ситуацію, вирішили за краще промовчати, аби не мати собі неприємностей. Так гончарі врятували гетьмана Івана Виговського від розправи. Поповецький гінець Ян Добровольський вернувся з столиці із копіями королівського указу на володіння Попівцями та навколишніми землями, але Іван Виговський більше не тривожив попівчан. Говорять, що коли гончарі із Лісових Бирлинець бували на торгах в Бару, їм завжди приносили бочечку пива від пана гетьмана. Гончарі низько кланялись за подарунок, але яка причина такої старостинської ласки, слуги не знали, а гетьманський джура Онисим лише підкручував вуса і хитро всміхався до бирлинецьких гончарів, потягуючи смачний напій з рук гончара-отамана.    Таких історій чимало побутує серед барчан старшого віку. Згадаймо хоча б про чалму з діамантами, яку загубив турецький правитель Поділля на Чемериському ставку. А ще про могилу гетьмана Івана Виговського чи секрети полковника Лавріна Капусти та гетьмана Богдана Хмельницького під час штурму та облоги барського замку. А чого варті спогади про золоті злитки на танках та бронетраспортерах, які перекинулися і впали в річку Рів в березні 1944 року, під час визвольної операції Червоної Армії!? Але, як мовиться, це вже зовсім інша історія.