Як бажання відродити Барську кераміку об’єднало небайдужих і відкрило нові перспективи для розвитку громади.
Хто б міг подумати, що у далеких 1970 роках перспективний студент Ленінградського державного інституту живопису, скульптури і архітектури ім. І. Рєпіна Володимир Титаренко випадково натрапить на зразки Барської кераміки у Російському етнографічному музеї. Майбутній мистецтвознавець був не просто здивований, а шокований, бо на його рідній Вінниччині на той момент про це крихке мистецтво ніхто нічого не знав. Історія Барської кераміки загубилася ще до Другої світової війни, а сам промисел занепав до середини минулого століття. Тоді Володимир Титаренко з ентузіазмом взявся відновлювати справедливість, щоб повернути славу Барській кераміці, яка свого часу прикрашала столи не лише українських міщан, але й вельмож з Німеччини, Румунії, Туреччини. Та, коли повернувся на рідну Вінниччину, ніхто з «верхівки» пошуки та дослідження Володимира Титаренка з відродження Барської кераміки не підтримав. На той час ні мешканці, ані місцева влада Бара не виявляли до своєї кераміки жодного інтересу. Навіть за часів незалежної України ситуація не надто змінилася. Мистецтвознавець уже й не думав, що комусь колись знадобляться його пошуки.
